Одні говорять, що кожна людина лише піщинка, яка має поринути у безвість. Інші доводять, що людина – частинка історії, від морального вибору якої залежить саме її хід. Тоді серед мільйонів прагнень чогось варте і моє. Я не хочу загубитися у Всесвіті, я – частина великого всесвітнього процесу, і вірю, від мене багато що залежить. Тому свій життєвий шлях і фах обрала виважено і розумію, що не помилилася. На роботу іду з радістю, більше радію успіхам своїх учнів , ніж власним.
Адже з маленької душі, яку мені довірили, я намагаюсь створити Людину, і не просто Людину, а читача, митця, творця, особистість. Від того, який учитель, залежить і те, як пройдуть кращі учнівські роки. Тому своїх вихованців не тільки навчаю, а й допомагаю їм, скеровую, виховую, підказую…
Стараюсь бути відкритою, небайдужою, люблячою людиною, яка супроводжує їх у пошуку істини. Кожна дитина – це маленький всесвіт, правильно підібравши ключик, можна відкрити скарбницю і виховати особистість. Для мене «учитель» - не професія, не суспільний статус, не захоплення, не робота… Для мене бути учителем – це значить жити, бути привабливою, харизматичною особистістю, в якій відчувається сила волі і душа.
Все має свої корені. Мене колись також навчали. І саме улюблені учителі відкрили мені, що живе, довірливе спілкування з дітьми - одна з головних умов успіху і задоволення від своєї роботи. Переступила поріг Середкевицької школи ( своєї школи) , в новій якості. Я - учитель. Але це не просто вміння та досвід педагога, це – мистецтво, це – краса! Це життєва і професійна висота. Моїми першими учителями були учні, які дали мені шанс, можливість повірити у себе. Вони вчили умінню слухати себе і розуміти інших. Пізніше я зрозуміла: учитель – вічний учень (поки навчаюсь – я жива, як учитель, цікава, як людина).
Інтерес до долі дитини – крок до взаєморозуміння. Сократ порівнював учителя з краплиною дощу. Дійсно, як дощ відкриває потенціал кожного зерна, так і моя мета, як педагога – виявляти обдарованість кожного учня. Немає на світі не талановитих дітей, є глухі і сліпі дорослі, які не вірять, або бояться вірити в те, що їхня дитина – особистість. І своє завдання вбачаю у тому, щоб допомогти учневі знайти себе. Отож виховні години стараюсь робити не тільки пізнавальними, але й творчими, при цьому, залучаючи кожного учня в навчальний процес.
Прагну збагатити духовний світ школярів, щоб у широкий світ вони прийшли уже з імунітетом проти хвороб, які знищують юні душі. Гете сказав: «Почуття не обманюють, обманює розум». Це ще один наріжний камінь фундаменту моєї педагогічної філософії. Не можна бути у школі і залишатися байдужим , не можна жити у школі і… старіти. Поки б’є шкільне джерело знань, не згасне полум’я дитячої цікавості.
Поки процвітає шкільний оазис, не перетвориться в пустелю культура людського суспільства. Школа – життєвий шанс до продовження моєї молодості, молодості учителя. Якщо учитель страждає від синдрому емоційного згорання, то працювати йому в школі не можна. У Василя Сухомлинського я колись прочитала, «…якщо дитина живе у ворожнечі, вона вчиться агресії; якщо дитину постійно критикувати, вона вчиться ненависті; якщо дитину висміювати, вона прагне до замкнутості; якщо дитина росте в докорах, вона вчиться жити з почуттям провини, але в той же час, якщо дитина росте в толерантності, вона вчиться розуміти інших, якщо дитину підбадьорювати, то дитина росте в безпеці, вчиться вірити в людей; якщо дитина росте в повазі та розумінні, вона вчиться знаходити любов у цьому світі».
Ці слова стали для мене орієнтиром у виховній діяльності. Переконана, що мої найкращі уроки ще попереду. І продовжувати їх буде саме життя. Вірю, коли всі разом, засукавши рукави, копатимемо важку землю, перетиратимемо її в руках, щоб не загубити зернятко Істини, воно проросте великим «Щастям» для всіх нас.
